1000 років візантійської торгівлі (V-XV століття). Бібліотека VITA ANTIQUA. Збірка наукових праць. – К.: СПД ФОП Чальцев, 2012. – 216 с.

Амфорна тара партеніту (за матеріалами розкопок 1985-1988 рр.)

Стаття присвячена колекції амфор, зібраних у ході археологічних досліджень Партеніта 1985-1988 років – це перші й найбільш масштабні роботи на цій території. Хронологічний діапазон археологічних знахідок охоплює період з VII по XVI століття. Найбільший відсоток керамічних виробів – домашня та торгівельна тара. Серед партенітської колекції виділено 14 типів амфор (VIII—XIV ст.). Керамічна епіграфіка (продряпані графіті та нанесені фарбою діпінті) розглядається у співвідношенні з типами амфор, на широкому колі аналогій). Масовість знахідок амфор так званого «візантійського кола» свідчить про тісні взаємовідносини Партеніта з Візантією, починаючи з VII ст. Найбільш інтенсивною торгівля була у Х-ХІ, XIII—XIV ст., що видається типовим для всієї Таврики. Великий відсоток імпортної тари свідчить про те, що Партеніт був одним з ключових портів регіону.

Візантійські амфори (магарики) в Південній Русі.

У статті розглядаються основні групи амфор візантійського походження (амфори візантійського кола – АВК), що зустрічаються на території сучасної України (її територія займає південну частину середньовічної Русі). Серед відомих тут восьми різних груп амфор найбільша частка знахідок припадає на групи, які, за І. Волковим, отримали назву як «трапезундські» та «нікейсько-трилійські». У статті вони відповідають І та II групам. І група, згідно з автором, становить до 70% всього імпорту АВК на Русь, II група – в середньому 20% всіх знахідок на території Древньої Русі. Останні групи представлено незначною кількістю знахідок і відрізняються між собою морфологічними характеристиками та складом формувальної маси. Отримані дані дозволяють авторові стверджувати, що в південноросійських містах і в низці сільських поселень були присутні всі відомі на Русі різновиди амфор візантійського кола. Він відзначає значну концентрацію амфорного матеріалу в південноруських землях порівняно з руськими територіями, розташованими північніше, що пояснюється високим рівнем соціальної диференціації суспільства і ранньою християнізацією Південної Русі, що зажадала ввезення великого об’єму вина в амфорах для ритуальних потреб церкви. У статті обговорюється хронологія, поширення і можливі пункти виробництва амфор АВК, а також розглядається місце південноруських земель в імпорті АВК і хронологія цих надходжень. Автор аналізує графіті та клейма, а також описує і трактує староруські написи, вигравійовані на амфорах, знайдених у Києві та інших містах Південної Русі. Тут публікуються реконструкції амфор, виконані по уламках, знайдених у Києві, Вишгороді, Галичі, Звенигороді та інших найбільших містах Київської Русі.

Дві амфори X – XІ ст. з графіті з колекції Ялтинського музею.

У статті публікуються дві амфори другої половини X – кінця XI – початку XII ст. з археологічної колекції Ялтинського державного об’єднаного історико-літературного музею (ЯДОІЛМ). Амфори відносяться до 43 класу за херсонеською класифікацією – до амфор так званого «комірцевого типу». Посудини, що аналізуються, пов’язані одна з одною морфологічно та стилістично, виготовлені, очевидно,у двох різних ремісничих центрах, про що свідчить склад та колір глиняного тіста. Центр виробництва амфор такого типу до теперішнього часу залишається невизначеним, найбільш ймовірним вважається південно-східне узбережжя Чорного моря. На плечиках обох амфор прокреслені графіті. Графіті на грушовидних амфорах з «комірцевим» вінцем Х-ХІ ст. не є рідкістю та широко поширені як на стінках, ручках, так і на шийках посудин. Публікація амфор Ялтинського державного об’єднаного історико-літературного музею (ЯДОІЛМ) та подальше їх дослідження може дати чимало цікавої інформації як про центри виробництва даного типу амфор, так і про торгові зв’язки Таврики з візантійським світом Х-ХІ ст.

Графіті на амфорах Південно-Східного Криму VIII – початку IX ст.

Уданій роботі розглянуто графіті на амфорах Південно-Східного Криму VIII-початку XI ст. Основу публікаціїскладають екземпляри, отримані при розкопках закритих комплексів та шарів середньовічної Сугдеї, пам’ятки на плато Тепсень та поселення Тау-Кипчак. Для аналогії використано матеріали розкопок синхронних горизонтів Боспору, сільських поселень Керченського півострова та матеріалів розкопок гончарних майстерень у Канакській балці та поблизу с. Морське (урочище Чобан-Куле). У переважній більшості ці протоболгарські салтово-маяцькі комплекси та комплекси різноетнічного населення Сугдеї другої половини X – початку XI ст. У роботі всі графіті розподілено за типами амфор. їх типологія побудована за простим принципом розподілу всіх знаків за ступенем їх ускладнення, тобто на власне найпростіші знаки, літери, лігатури, слова, зображення тощо.

Середньовічна іспанська амфора з корабельної аварії у Чорному морі.

Поблизу Судака, в бухті селища Новий Світ експедиція Київського національного університету імені Тараса Шевченка проводить підводні розкопки корабельної аварії XIII століття. Цей корабель перевозив велику партію вина й олії в амфорах кількох типів та велику кількість різноманітного полив’яного посуду. Решта вантажу складалася із невеликих партій амфор, тари (горщики й глеки) і різної кераміки в невеликій кількості, яку можна віднести до особистої власності екіпажу чи пасажирів (купців). Серед рідкісних знахідок, виявлених при розкопках цього корабля, була іспанська амфора з Валенсії.

Написи типу «а/п» на пізньоантичних амфорах з Танаїсу.

Стаття присвячена діпінті типу «а/п» на світлоглиняних вузькогорлих амфорах типу Е за класифікацією Д.Б. Шелова з Танаїсу. Подібні помітки є одними із найпоширеніших у Північному Причорномор’ї та в районі Нижнього Дунаю, але зустрічаються тільки на двох типах світлоглиняних амфор – Е та F. Час побутування написів – друга половина IV ст. н.е. Найбільша концентрація амфор з помітками типу «а/п» до нашого часу відмічається на кримських пам’ятках, а також у дельті Дону. Завданням даної публікації є нанесення на карту ще однієї точки поширення подібних відміток – Танаїсу. Багаторядкові написи автор об’єднує в єдину серію «написи типу а/п» за абревіацією та загальною стандартністю. Автор робить висновок, що більшість імен-написів пов’язані з власниками садиб та приміщень, які зафіксували свою власність на даний вид товарів чи отримали їх уже з зазначеним власним ім’ям як кінцеві адресати продукції. Автор пов’язує ці написи з першими етапами торгівельного процесу – із завантаженням на корабель амфор у місці заповнення їх вмістом і, можливо, із завантаженням його у перевалочному пункті. Схожість імен, порядку нанесення та почерків напису дають автору підставу припустити, що такі діпінті походять з одного місця – можливо, району Синопу, де, могли виготовляти подібні амфори, а також виробляти їх місткість. Таким чином, іменне маркування на амфорах додає новий пласт в ономастикой тих поселень, де були знайдені посудини, та слугує додатковим писемним джерелом при вивченні історії давнього світу Північного Причорномор’я.

Візантійська амфора другої половини Х – ХІ ст. з Північно-Західного Криму.

В цій науковій замітці проаналізовано візантійську сфероємкісну амфору, що походить з території Північно-Західного Криму. Згідно з існуючими типологіями цієї категорії тарної кераміки, вона відноситься до раннього варіанту цих посудин, що датується другою половиною X – першою чвертю XI ст. Скоріше за все, посудина пов’язана із середньовічним пунктом, який був розташований на місці Сакського пересипу, що ставить питання про старожитності середньо-візантійського періоду в Північно-Західному Криму.

Знахідки візантійської тарної кераміки в Лебедяні.

У статті описуються знахідки з міста Лебедянь, розташованого на правому березі верхньої течії р. Дон (у межах Липецької області). Попри те, що розкопки проводились епізодично і в археологічному відношенні цей пам’ятник вивчено мало, виявлені культурний шар та археологічні знахідки домонгольської епохи дозволили дослідникам висунути обережну гіпотезу про розміщення тут середньовічного давньоруського селища. У шарі об’єкта, який археологи попередньо визначили як «льох», було знайдено фрагменти та цілі керамічні посудини. В цій статті подається їх опис та датування.

В ходе подводных археологических работ на кораблекрушении у пгт. Новый Свет был открыт чрезвычайно богатый керамический комплекс. Из общего числа выделяются как серийные группы сосудов, предназначенные к продаже, так и отдельные экземпляры, ассоциируемые с личным имуществом членов корабля либо пассажиров. В статье дается типологическая и морфологическая характеристика сельджукской поливной керамики.

Средиземноморский город Акра – один из главных портов Иерусалимского королевства периода крестовых походов превратившийся в процветающий центр морской торговли, играл важную роль в торговле между Европой и государствами крестоносцев на Востоке, между Византийской империей и мусульманскими государствами. Керамический материал периода крестовых походов был открыт во время крупномасштабных раскопок, проводимых Израильским управлением древностей в Акре с начала девяностых годов XX века. Большая часть керамики, импортированной в Акру, представлена различными типами, в основном, поливными тарелками и кубками XII—XIII веков. Анализ происхождения находок из Акры показывает, что керамика импортировалась со всего Средиземноморья, в частности, из Ливана, Сирии, Малой Азии, Кипра, Греции, Северной и Южной Италии, Сицилии, Южной Франции, Каталонии (Испания), Северной Африки и Китая. Классификация по происхождению керамики, найденной в Акре, поможет в поиске и обнаружении исходных пунктов их распространения и их корреляции с морскими торговыми маршрутами. Поскольку подобные типы посуды были найдены в Акре, в основных средиземноморских портах, а также на средиземноморских и черноморских кораблекрушениях, содержащих груз однородной посуды, можно сделать предположение, что эта посуда служила, главным образом, как «пользующийся спросом или хорошо продаваемый товар, применяемый для заполнения пустот на судне» или же «пользующийся спросом балласт», сбыт которого, возможно, обеспечивал дополнительный доход для владельца судна или моряков в пути по маршруту. Керамика перевозилась и периодически распространялась судами, занимающимися как ближней,так и дальней торговлей между основными портовыми городами и как второстепенный товар, и как результат торговли более ценным товаром. Происхождение керамики и регионы, куда она была перераспределена, находят свое отражение в средиземноморских морских маршрутах и большинстве портов XII—XIII веков.

Кілька груп полив’яної кераміки з корабельної аварії кінця ХІІІ ст. поблизу Судака (Крим). Морфологічна типологія та лабораторні дослідження.

При проведенні підводних розкопок середньовічної корабельної аварії в Новому Світі було знайдено велику кількість археологічного матеріалу: амфор, кухонного та столового посуду, виробів з дерева та металу. Велика колекція керамічних та скляних виробів XIII століття з цієї археологічної пам’ятки не має аналогій в жодному з надійно датованих наземних закритих комплексів. Серед керамічного матеріалу виокремлюється комплекс полив’яного посуду. Більшість посудин різних форм, покриті жовтою, коричневою та зеленою поливою поверх білого ангобу, прикрашено концентричними колами та центральною спіраллю, виконаних у техніці зграфіто. Саме цей тип полив’яного посуду був широко поширений від Італії до Леванту, разом з Візантійським світом і Кримом. Дане дослідження має дві основні мети. Перша – це класифікація та типологія полив’яних виробів за морфологічними ознаками, визначення груп посудин, що можливо походять з єдиних виробничих центрів. Крім того, планується спроба локалізації цих центрів за найбільш близькими аналогіями. Друга – перевірка гіпотез походження посуду за допомогою хімічного аналізу глини, проведеного в Керамологічній лабораторії UMR 5138 CNRS, м. Ліон (Франція).

Расположенная в одиннадцати залах постоянная экспозиция Музея византийской культуры содержит значительное количество стеклянных предметов и организована по хронологическому и тематическому принципам. Эти предметы служат конкретным примером того, как археологические материалы могут быть по-разному интерпретированы в качестве музейных экспонатов. Благодаря этим предметам можно представить не только аспекты экономической истории, торговые отношения, характерные признаки изделий местного производства и происхождение импорта, но и осветить более частные, личные истории, малодоступные для археологии.

Экспозиция «Раннехристианская церковь». В этом зале стеклянные предметы представлены как устройства для освещения, а также составные элементы витражей и мозаичной смальты из декора церквей города Салоники.

Экспозиция «Раннехристианские города и частные жилища». В зале представлены металлические инструменты, а также стеклянные сосуды, связанные непосредственно с производством стекла; ряд сосудов, показывающий использование стекла в качестве столовых приборов или ёмкостей для косметики и мазей. С целью примера разнообразного применения стекла в раннехристианском обществе здесь также выставлены монетные гирьки и украшения.

Экспозиция «От Елисейских полей к христианскому раю». В экспозиции зала представлены стеклянные сосуды, используемые в контексте погребального обряда: это предметы, помещенные в погребения в качестве элементов погребального инвентаря или используемые в самом ритуале похорон, а также найденные на поверхности остатки погребальной тризны. Выставленные стеклянные предметы ювелирного искусства обычно также использовались как элемент погребальных украшений.

Экспозиции «От иконоборства до величия династий Македонской и Комнинов» и «Византийские дворцы». В двух залах представлены более дешевые варианты украшений для византийских дам – стеклянные браслеты и бусы.

Экспозиция «Сумерки Византии». В экспозиции зала представлены большие столовые сосуды закрытых форм, флаконы для косметики (unguentaria), а также некоторые образцы стеклянных ювелирных изделий, использовавшихся для украшения и отделки одежды.

Экспозиция «Византия после Византии. Византийское наследие после падения Константинополя». В зале представлены стеклянные светильники, найденные, главным образом, в церквях и монастырях, крупные столовые сосуды и небольшие сосудики, найденные в жилых районах и используемые для медикаментов и мазей.

У цій роботі розглянуті візантійські торгівельні маршрути, що проходили вздовж узбережжя Тоскани 3V по VIII ст. н.е. Основними центрами в цій області є Luna (Луна), Portus Pisanus (Пізанська гавань) та Vada Volaterrana (гавань Вольтерра), що відігравали важливу роль в економічному і політичному житті з часів Августа і до Лангобардського завоювання 643 р. н.е. Про участь цього регіону у візантійській морській торгівлі свідчать знахідки вздовж узбережжя, в різних пунктах, значної кількості керамічного та нумізматичного матеріалу, серед якого предмети розкоші зі Східного Середземномор’я та місцеві вироби, що імітують імпорт. Такі комплекси є типовими, як для прибережних пам’яток Франції, Іспанії пізньоримського часу, так і для корабельних аварій того ж періоду, досліджених на цих територіях. Ці артефакти свідчать про значимість даних центрів на основних морських шляхах від Константинополя до Карфагена. Тосканські гавані, що продовжували належати до Imperial Provincia Maritima, слугували важливими пунктами споживання і розподілу в торгівельній системі Візантійської імперії’, призначеній для постачання Риму, Папського двору та армії вздовж кордонів Імперії. Негативний вплив на торгівлю в регіоні справили Готські війни 535-553 рр. н.е., внаслідок яких внутрішня Тоскана ізолюється від контактів із Середземномор’ям, де гавані все ще залишаються частиною торгівельних шляхів. В цей час Візантійська імперія контролює тосканське узбережжя за допомогою системи укріплених замків. Займаючи стратегічно вигідно розташовані пункти, візантійці могли контролювати сполучення між узбережжям і внутрішніми районами, що й слугувало основою комерційної діяльності Тоскани. Зберігаючи ключові тосканські й лігурійські гавані у системі аннони – військово-торгівельній системі імперії, Візантія продовжувала здійснювати і політичний контроль над Італією. Самостійна комерційна діяльність і візантійська військова торгівля забезпечували подальший розвиток Північно-Тїрренських морських маршрутів до VII ст. Після завоювання Лігурії королем Ротарі в 643 р. тосканські гавані вже не були під контролем візантійської військової системи, але лишалися інкорпорованими в торгівельні зв’язки зі Сходом.

Останні дослідження продемонстрували, що місто Комаккьо (Феррара, Італія) відноситься до найменш вивчених поселень, як з історичного, так і з археологічного погляду. Його формування і розвиток дає зовсім нову картину регіону верхньої Адріатики в період з VI по X ст. н.е. Значення Комаккьо як нового міста, здатного відігравати провідну роль в управлінні торговими відносинами в усьому середземноморському регіоні, має бути проаналізовано у зв’язку із виникненням і інших урбанізованих поселень. Комаккьо, які Венеція (Торчелло, Ріальто, Оліволота Маламокко), Чіттанова, Градота Каорле є якісно новим і життєздатним елементом в історичний період, що традиційно розглядається як переломний та рецесивний. Основною рисою нових міст, окрім їх топографічного розташування у болотистій місцевості, є розвиток широкого діапазону комерційної діяльності, заснованої на доходах від експлуатації місцевих ресурсів (видобування солі та рибальства). Комерційна діяльність мала стосунок також і до розвитку морської справи в регіоні, яка могла забезпечити постійне та ефективне перевезення в умовах мілких річок та лагун. Ці нові «центри активного розвитку», які часто між собою конкурували, обмежувалися політичною територією, яку, своєю чергою, можна розглядати як кордон між східним – Візантійським і західним – Ломбардійським/Каролінзьким світом. Вміння диференціювати відносини між Константинополем та елітою континентальних королівств забезпечувало успіх цих міст як справжніх емпоріїв.

Предметом цієї публікації є вивчення присутності й ролі генуезького купецтва в період спаду торгівельних зв’язків цього регіону з Далеким Сходом і сплеск торгівлі на місцевому рівні. У другій половині XIII ст. Республіка Генуя досягла можливості активізувати свою економічну діяльність на Візантійських та пост-Візантійських територіях. Вздовж Чорноморського узбережжя генуезці закріплюють за собою низку торгівельних постів, серед яких Кафа, Солдайя, Чембало на Кримському півострові, Танаїс у гирлі Дону, Килія та Лікостомо на Дунаї, Білгород на Дністрі, Трапезунд на північному узбережжі Малої Азії та Пера-Галата у самому Константинополі. У XIII – на початку XIV ст. генуезькі колонії виступають посередниками у постачанні східних товарів до Європи, в основному таких, як спеції, шовк, бавовна, а також дорогоцінних металів та каміння. Однак порушення контактів з Далеким Сходом у XIV ст. спричинило серйозну економічну кризу в Генуї та Західній Європі й примусило купців Причорномор’я шукати нові джерела доходів та активізувати торгівлю місцевими товарами та природними ресурсами. Публікація включає розгляд різних аспектів комерційної діяльності генуезців на Чорному морі в економічних та транспортних умовах, що склалися до XIV ст., а також аспекти, що стосуються організації цієї торгівлі на прикладі кримської Кафи (сучасна Феодосія). З Причорномор’я експортувалися, головним чином, місцеві товари та ресурси, а саме: зерно, вино, хутро, віск, ліс, риба, сіль, галун та мінеральні ресурси. Зерно, що мало особливе значення, вільно експортувалося генуезькими купцями в метрополію, особливо після 1352 р., коли Візантійська імперія та Генуя підписали договір про надання останній повного контролю над торгівлею зерном у Чорноморському регіоні. Двовікова присутність Генуї справила серйозний вплив на економіку Причорноморського регіону. Високий попит на місцеві товари, більшість з яких йшли через кримську Кафу, дозволили їй стати найбільш важливим економічним і торговим центром. Таким чином, ця публікація дає можливість розглядати економічну активність генуезців у більш широкому контексті.

Юридичний статус італійських володінь у тавриці XIII–XV ст.

Основною метою даної публікації є дослідження численних юридичних документів, серед яких перші колоніальні законодавчі акти, що зберегли свідчення про життя та діяльність генуезців у Північному Причорномор’ї в XIII—XV століттях. Аналіз цих документів в комплексі з археологічними та історичними даними дозволяє авторові вивчити і систематизувати наявні свідчення про формування володінь генуезців на узбережжі середньовічної Таврики, юридичному статусі територій, підконтрольних консулам Кафи. У роботі проводиться дослідження процесів колонізації, аналізується система управління та зовнішньополітичних відносин Генуї в регіоні. Вивчення подій, що пов’язані з часом виникнення італійських факторій та колоній Криму, становить великий інтерес для розв’язання багатьох сучасних задач. Передусім, це висвітлення процесів, пов’язаних зі змінами в етнічному складі Криму, співвідношення релігійної структури суспільства. Розглядаючи проблему, автор намагається визначити напрямок розвитку економічних зв’язків регіону, політичних особливостей формування держави на території півострова в період середньовіччя. Головним висновком цієї публікації ствердження, що, використовуючи політичну ситуацію у Північному Причорномор’ї до кінця XIV століття, Генуя спиралася на військову силу, фінансові можливості та дипломатію, витісняючи при цьому свого основного конкурента, Венецію, і монополізувала транзитну торгівлю в Чорноморському басейні, перетворюючи узбережжя Таврики на надійне джерело збагачення, можливо, і на плацдарм колонізації Північного Причорномор’я. З кінця XIII ст. під впливом визначених факторів, зі зміною структури управління та створенням колоніального права, виникають всі юридичні ознаки колонії на цих територіях.

У цій статті представлено кілька поглядів авторів щодо використання екзотичних спецій у Середземному світі в першому тисячолітті нашої ери, які спеції та прянощі вживалися, звідки їх привозили та що знали про них люди. Існує не так багато джерел інформації з цього питання. Однак авторам вдалося знайти кілька цікавих згадок у деяких категоріях писемних джерел, наприклад, «Едикт Діоклетіана про (максимальні) ціни», давньоримська кухонна книга De Recoquinaria, церковне послання Epistula anthimi, Статут Студійського монастиря Іоанна Продрома (Іоанна Предтечі) в Константинополі й кілька робіт істориків та географів: Зосима, Ібн Абд аль Хакама, Косми Індикоплевста і мандрівника Аль Масуді. Аналіз цих джерел дозволяє стверджувати, що знання про походження існуючих спецій було дуже фрагментарним, навіть серед моряків та мандрівників, аж до початку епохи арабської морської торгівлі VIII-IX століть н.е.

Статья представляет византийские кораблекрушения, которые были обследованы Центром подводной археологии в водах шельфа Крымского полуострова в Черном море.